Життя в Білопіллі: Нам стільки разів кричали «Вовки!», що люди перестали боятися

Що відбувається в прикордонному містечку на Сумщині, мешканців якого ще понад рік тому закликали евакуюватися

Редакторка газети “Білопільщина” Наталія Калініченко минулоріч у травні розповідала Укрінформу, що не хоче виїжджати з міста принципово. Більше того, вона й досі разом із командою готує та видає районну газету. У прикордонному Білопіллі нині – дві тисячі мешканців, а до повномасштабної війни було 16 тисяч. Пані Наталія розповідає, що білопільці, залишаючи рідне місто через російські атаки, здебільшого далеко не виїжджають. А за нагоди намагаються повертатися додому, щоби взяти речі, попрацювати на городі.

ПІСЛЯ ОФІЦІЙНОЇ ЕВАКУАЦІЇ БАГАТО ЛЮДЕЙ ПОВЕРНУЛИСЯ

- Упродовж року, з початку оголошення евакуації, ситуація у нас була більш-менш “стабільною”, – розповідає Наталія Калініченко. – Минулого травня, потім у червні-липні, ворог періодично обстрілював Білопілля, переважно КАБами та з РСЗВ. Було багато руйнувань, загиблі й поранені. Улітку ці удари припинилися, багато людей повернулися – садити городи, до худоби, в свої хати…

Утім, продовжує пані Наталія, вже в листопаді в місті запровадили примусову евакуацію для сімей із дітьми. Це був ще один сигнал білопільцям, аби були готовими до поганого розвитку подій. Тоді люди почали виїжджати активніше.

- Ну і ще більше лишали місто цієї весни, після серії російських ударів. Особливо вплинули ті, що були у квітні й травні, коли поцілили у ринок та рейсовий автобус із цивільними людьми. Зараз у містечку на прикордонні Сумщини лишаються, переважно, люди у віці 50+, які тримаються за своє господарство, бо з нього живуть. А також працівники критичних служб – медики, пожежники, співробітники міськради та місцеві підприємці, які торгують у магазинах та на ринку, – каже співрозмовниця. 

За її словами, вулиці в місті не порожні, але ними й не гуляють.

- Вийшли на базар, скупилися швиденько – і додому. Всі ходять із телефонами, відслідковують – що летить, звідки і куди. На базарі навіть після прильоту є люди – продають розсаду, корм для тварин, хімію на городи… Я мало не розплакалася минулого тижня, коли побачила чоловіка, торговий намет якого згорів після удару. Він усе одно приїжджає на базар, торгує з автівки. Жінки продають м’ясо, молоко, яйця. Життя триває… “Тю, це ж “саушка”, ти шо, не розбираєшся, чи погано чути став?”, – нормальна розмова на базарі в Білопіллі про те, що летить, – каже Наталія Калініченко.

У СУМАХ – БУМ НА ОРЕНДУ ЖИТЛА

Евакуйовуючись, білопільці не виїжджають далеко від свого містечка, зауважує співрозмовниця. Мало хто вирушає за межі області чи за кордон.

- Їдуть у сусідні села, в радіусі 10 км від дому. Найдалі – у Ромни чи Суми. До родичів, друзів, просто добрих людей, які кажуть, що можуть здати житло. І періодично повертаються за необхідними речами додому, в Білопілля, – розповідає пані Наталія.

Зауважує, що в прифронтових Сумах через рух переселенців дуже зросла вартість оренди житла. Ціна однокімнатної квартири у винайм вартує майже стільки, скільки у тиловому Ужгороді чи Львові – 10 тисяч гривень на місяць і вище.

Наталія Калініченко зауважує, що багато людей звертаються у редакцію газети «Білопільщина» з пропозиціями надати житло мешканцям прикордоння.

- Пишуть, мовляв, я із такого-то села, у нас на вулиці є дві хати для проживання. Також часто здають приватні будинки у селах лише за комунальні. Узагалі, цивільним порівняно неважко знайти житло. Дуже складно зняти квартиру чи будинок військовим, – додає.

“ТИ МУСИШ МАТИ ПЛАН «Б»”

На Сумщині, за даними ОВА, мешкають близько 98 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Співрозмовниця говорить, що в області були три великі хвилі переселення.

- Велика Писарівка навесні минулого року, восени  – Миропілля та Краснопілля, і цьогоріч із березня знову посилився виїзд із Білопілля. Працює це так, що прийняти рішення виїхати з рідної хати людей спонукає не офіційне оголошення евакуації від місцевої влади, а те, що вони чують та бачать. Внутрішньо кожен готовий до моменту, коли потрібно буде залишити дім, щоби врятувати своє життя. Тому оголошення офіційної евакуації – це своєрідний заклик, що ти маєш мати план «Б»: куди виїжджатимеш у випадку необхідності. Ще ні одну хату не врятувало від російської ракети те, що господар тримає її кут, – ділиться пані Наталя місцевою приказкою.

Каже, що коли у квітні до Білопілля почали долітати російські дрони на оптоволокні і бити по цивільних автівках, тривожність у місцевих значно зросла та почала спонукати до дій.

- 6 травня був перший обстріл центра міста. Із того дня прилітає фактично щодня і щоночі. Дуже вплинув психологічно обстріл ринку та вбивство дев’ятьох наших людей у маршрутці. Це ж ті, хто евакуювався і жив у Сумах, вони поверталися додому за речами. Так багато хто робить: повертається час від часу – собак погодувати, на городі попоратись тощо. Евакуйовані мешканці прикордоння їздять отак туди-сюди.

НА ДОРОГАХ БУДУЮТЬ ПРОТИДРОНОВІ СІТКИ

- Найбільше, що заважає роботі й змушує шукати житло за Білопіллям, – це поганий зв’язок, – каже пані Наталія. – Він більш-менш нормальний у центрі, а в деяких районах – дуже кепський. Мені потрібен для роботи. Але не тільки: коли не маєш інтернету і не можеш слідкувати за місцевими каналами, не бачиш, що летить і звідки, – дуже важко. Ми чуємо виходи, але не розуміємо, хто стріляє. Чи по нас, чи наші. Оця сіра зона щодо зв’язку – ще один вагомий фактор, що змушує людей лишати домівки, навіть якщо є світло, газ, вода та працюють магазини.

Такі проблеми зі зв’язком у Білопіллі через те, що перебиті ЛЕП та інші комунікації. Проте люди, які тут лишаються, дуже добре спілкуються та підтримують одне одного.

- Якщо хтось їде в Суми – підвозимо, або ж купуємо продукти за списком, ліки, корм попугайчикам тощо. Пакуємо торби, а потім розвозимо містом. Можна бути певним, що поки тебе два-три дні не буде, бо треба робити газету, сусідка погодує собаку, – ділиться. 

Після обстрілів, якщо дозволено, мешканці фіксують наслідки та надсилають фото власникам пошкодженого житла. 

На дорогах у місті та поза ним теж небезпечно.

- Багато дронів літає, треба бути уважним. Зараз уже будують антидронові сітки на дорогах. Також у місцевих пабліках рекомендують, з якої сторони варто заїжджати в місто чи виїжджати.

Загалом, розповідає пані Наталя, настрої в білопільців різні.

- Хтось поширює конспірологічні теорії, що, мовляв, нас спеціально виселяють, щоби зробити сіру зону для військових. Хтось каже: “А куди мені їхать?” І не їде…

Співрозмовниця додає, що зміни на мапах DeepState дуже впливають на людей.

- Те, що ви бачите в ЗМІ та соцмережах, ми чуємо в реальності. Бо 7-10 кілометрів – не так уже й далеко. Це додає тривожності, якогось смутку та безвиході. Зрозуміло, що все страшно і дуже неприємно. Утім, у білопільців уже є певний імунітет до цих наступів. Адже перший нам обіцяли торік до 9 травня. Потім було ще кілька. Всі «експерти» з прогнозами та датами наступів, насправді, роблять ведмежу послугу місцевим. Бо ми – як у тій казці про хлопчика та вовків, більше не реагуємо на алярм: «Вовки!» Уже виробили певний імунітет до небезпеки. Це нормально в таких умовах життя, з постійною тривожністю, – інакше можна зійти з розуму. Але я весь час сварюся на цих «експертів», бо, зрештою, може бути, як у народній казці: коли таки прийдуть вовки, то ніхто не зреагує на попередження.

Тетяна Когутич

Фото з архіву Наталії Калініченко