Сталева нація: російський ракетний терор не ламає українців
Майже після кожної нової масованої ракетно-дронової атаки Росії на українські міста в соціальних мережах з’являється хвиля дописів з прямим або завуальованим посилом: «Та скільки можна? Коли це вже нарешті закінчиться?..» Складається враження – можливо й хибне – що ворожа політика терору певним чином досягає своєї мети: деморалізувати суспільство, зламати українців психологічно, змусити їх втратити віру в перемогу і, зрештою, погодитися на будь-який компроміс.
Навіть після гучної та успішної операції СБУ під назвою «Павутина», внаслідок якої було вражено чотири стратегічні російські авіабази – «Бєлая», «Дягілєво», «Оленья» та «Іваново» – звідки вилітали літаки, що несли смерть і руйнування українським містам, у стрічках знову зʼявляються коментарі на кшталт: «Операція справді неймовірна, увійде в підручники історії, але ж чекаємо на відповідь – і знову будуть жертви...», «Ця війна ніколи не припиниться, триватиме до останнього українця?» і подібне. Напевно, ви також натрапляли на такі пости у Facebook чи інших платформах.
Звісно, певна частина подібних коментарів – це або діяльність ворожих ботів, або «корисні ідіоти», які свідомо чи несвідомо підсилюють потрібні ворогу наративи. Скільки з них – справжні голоси реальних громадян – питання відкрите й потребує окремого аналізу. Ми ж у цьому матеріалі лише зафіксуємо сам факт цього інформаційного фону і спробуємо разом з експертами відповісти на головне запитання: який насправді психологічний стан українського суспільства? Наскільки російський терор впливає на моральний дух громадян? І що говорить про це актуальна соціологія?
Під мікроскопом соціології: втома, стійкість і (не)очікуване дорослішання нації
Щоб об’єктивно оцінити, як безперервні російські атаки позначаються на українському суспільстві, важливо відійти від емоційних спалахів у соцмережах і звернутися до даних системних досліджень. Соціологія, хоч і стикається з викликами у вимірюванні таких ефемерних станів, як моральний дух, все ж дозволяє побачити загальну картину.
Антон Грушецький, виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), підкреслює, що російський ракетно-дроновий терор, безперечно, тисне на українське суспільство, але його вплив на моральний стан громадян багатогранний. «Якщо оцінювати рівень готовності населення витримувати виклики воєнного часу стільки, скільки буде потрібно, – то тут ми не бачимо істотної негативної динаміки. Цей показник залишається стабільним: він майже не змінився порівняно з двома місяцями тому, попри серію масованих атак, нові воєнні злочини з боку РФ і чергові руйнування», – зазначає соціолог. Українці, за його словами, «як і раніше, демонструють рішучість у продовженні опору».
Водночас, не можна ігнорувати очевидне: «звичайно, спостерігається накопичена втома, що є природною реакцією після тривалого періоду стресу». Проте, як наголошує Грушецький, наслідки цього тиску проявляються не так, як, можливо, розраховує ворог. «Наслідки цього «удару» можуть проявлятися не в очевидних речах, як-от відмова чинити спротив, а в зростанні рівня певного песимізму щодо майбутнього», – пояснює він. Причому цей песимізм, за словами експерта, формується не лише під впливом обстрілів як таких, а й «сприйняття міжнародної підтримки».
Саме відчуття надійного тилу з боку партнерів є важливим психологічним фактором. «Коли українці відчувають надійне плече з боку Європи, США та інших партнерів, будь-які ворожі удари переживаються значно легше», – констатує Грушецький. Бачення чіткої євроінтеграційної перспективи дозволяє сприймати поточні випробування як тимчасові. «Однак зараз ми фіксуємо спад оптимізму у погляді на майбутнє України. І певною мірою це пов’язано саме з відчуттям нестачі міжнародної реакції на російську агресію», – зауважує директор КМІС. Особливо деструктивно, на його думку, впливають неоднозначні заяви від деяких західних політиків, на кшталт роздумів Дональда Трампа про те, чи «хоче Путін миру», саме «подібні меседжі породжують сумніви й посилюють внутрішню зневіру».
Незважаючи на ці виклики, українське суспільство, за спостереженнями КМІС, проходить «процес болісного, але необхідного дорослішання». Це проявляється у «зростанні суб’єктності у сприйнятті реальності, а також формуванні більш прагматичного й навіть цинічного погляду на заяви, обіцянки чи політичні сигнали». Ейфорія чи розпач, які колись супроводжували ледве не кожне «дипломатичне» повідомлення, схоже, відійшли в минуле. «Сьогодні реакція значно стриманіша, – пояснює Грушецький. – Якщо, скажімо, з’являється заява канцлера Мерца про можливу передачу ракет Taurus – багато хто реагує з недовірою: «Добре, сказав. Але от коли ракети реально приїдуть і ми побачимо результат на полі бою – тоді й буде підстава для радості. А поки що – це лише слова». Це разюче відрізняється від настроїв кількарічної давнини, коли значна частина громадян перебувала в умовному «арістович-режимі», очікуючи, що «два-три тижні» чи швидка допомога партнерів все вирішать.
Ця набута тверезість, однак, не дорівнює зневірі. Вона виростає з глибокого, екзистенційного усвідомлення ситуації. «Під час соціологічного дослідження у Львові в лютому цього року, більшість респондентів висловили переконання, що Росія прагне знищити українську націю шляхом фізичного геноциду. І це не поодиноке уявлення, а насправді спільне відчуття для всіх регіонів країни», – наголошує Антон Грушецький. Саме це розуміння, за його словами, «породжує внутрішню мобілізацію» і «рішучість боротися» навіть в умовах крайньої втоми. Більше того, воно формує «додатковий імпульс: показати «повільному» Заходу, що українці – не другорядна нація, а сильна спільнота, яка заслуговує не лише на співчуття, а й на повагу, підтримку та рівноправне місце у спільному європейському майбутньому».
Щодо конкретного індикатора – готовності українців «терпіти стільки, скільки потрібно» – то, за даними КМІС, він дещо знизився з понад 70% у 2022 році до поточних 55–60%. «Маємо зниження на 10–15%, але з огляду на те, що минуло понад три роки щоденних втрат, руйнувань і невпинного терору з боку РФ, – це вражаюче помірна зміна», – коментує Грушецький. Критичним, на його думку, був би рівень нижче третини, але «сьогодні ми ще дуже далеко від такої межі».
Адаптація до абсурду: чому російська «стратегія страху» дає зворотний ефект
Політичний аналіз доповнює соціологічні дані, розкриваючи глибинні причини стійкості українців та провалу російської стратегії терору. Олег Саакян, політолог та співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості, також підтверджує високий рівень громадської мобілізації. «Близько 65% громадян готові терпіти тяготи війни, і навіть зростання масштабів російського терору не знижує цієї рішучості», – зазначає він.
Однак Саакян теж застерігає від думки, що терор не має жодного впливу на українців. «Хоча кількісні опитування не завжди здатні зафіксувати емоційні та психологічні наслідки, експертний аналіз вказує: попри деморалізуючий ефект постійних обстрілів, це не змінює принципової позиції українців». Ключовим, на думку політолога, є те, що «коли мова заходить про можливі поступки Росії, стає очевидно, що її вимоги сприймаються як неприйнятні – більш загрозливі, ніж самі обстріли». Це зіставлення, по суті, і визначає відмову від капітулянтських настроїв.
Безперечно, тривала агресія виснажує, призводить до відтоку населення та виключення людей з активного життя. Але, як наголошує Саакян, «в українському суспільстві не спостерігається готовності йти на компроміси за будь-яку ціну». Українці, за його словами, «залишаються незламними, усвідомлюючи, що поступки у відповідь на тиск – це шлях не до миру, а лише до нових загроз».
Порівнюючи суспільні настрої зараз та на початку повномасштабного вторгнення, Олег Саакян говорить не про радикальний злам, а про «процес поступової адаптації до життя у стані війни». Початкова мобілізаційна фаза, що тривала близько року-півтора і характеризувалася чорно-білим сприйняттям, змінилася усвідомленням хронічних, життєвих запитів. «Потрібно організувати побут: віддати дитину до школи чи садочка, щоб мати змогу працювати, отримати медичну допомогу, знайти можливість для відпочинку, заробити на життя», – пояснює експерт. Суспільна реальність ускладнюється, і це, за словами Саакяна, породжує фрустрацію «не від поразок, а від тривалості війни, від необхідності вчитися жити в нових умовах не теоретично, а шляхом постійної імпровізації».
Саме тому, зазначає політолог, дедалі гучніше звучать запити, що виходять за межі суто військової тематики: питання якості управління, інфраструктури, соціальних послуг, боротьби з корупцією. «Все це не зменшує значення фронту – війна лишається домінантною реальністю. Але водночас ми бачимо, що у віддаленні від лінії бойових дій зростає вага цивільних проблем і запитів», – констатує Саакян.
А що ж до «стратегічних» результатів російських ракетно-дронових атак? На думку Олега Саакяна, вони «радше свідчать не про силу, а про істеричне безсилля». Основний ефект цих ударів – емоційний, а не військовий. «Росії не вдалося зламати дух українського спротиву, не вдалося залякати населення, і саме тому такий терор виглядає як спроба компенсувати відсутність реальних здобутків на полі бою», – вважає експерт. Ці атаки, на його думку, є «демонстрацією безкарності, адресованою не стільки Україні, скільки зовнішньому світові та власному населенню». Російська пропаганда, очевидно, намагається подати це як доказ того, що вона, мовляв, «все ще може» і їй «нічого за це не буде». «Це класична кремлівська логіка – як у випадку з показовим знищенням турецьких помідорів після пам’ятного збиття російського літака чи з утилізацією імпортних сирів у відповідь на санкції», – іронічно зауважує Саакян. Насильство тут виступає «не для досягнення раціональної мети, а як ритуал – публічна демонстрація спроможності завдавати шкоди просто тому, що можеш це робити». Це, за висловом політолога, «не стратегія тиску на українське суспільство, а жест відчаю, упакований у форму сили», де сила демонструється не як ефективність, а як «агресивна театральність». Схоже, українці цю театральну постановку вже добре розгледіли і оплесків вона не викликає.
Наостанок, повертаючись до слів Антона Грушецького, варто ще раз підкреслити: «Поширена думка про те, що масовані ракетні й дронові атаки Росії настільки деморалізують українське суспільство, що люди готові погодитися на будь-які умови лише б припинилися обстріли, – є хибною». Так, українці втомлені, але «зберігається чітке розуміння, що ця війна має екзистенційний вимір. Йдеться не просто про території, політичні компроміси чи короткостроковий спокій, а про право на саме існування».
Що у висновку
Аналіз соціологічних даних та експертних оцінок свідчить про складну, але стійку картину психологічного стану українського суспільства. Попри накопичену втому, тривожність та песимізм щодо окремих аспектів майбутнього, зокрема пов'язаних із міжнародною підтримкою, фундаментальна готовність до опору російській агресії залишається на високому рівні. Російський ракетно-дроновий терор, хоч і завдає страждань та руйнувань, не досягає своєї головної мети – зламу морального духу українців та примусу до капітуляції.
Суспільство проходить через болісний процес адаптації та дорослішання, позбуваючись ілюзій та виробляючи більш прагматичний погляд на реальність. Усвідомлення екзистенційної природи загрози – розуміння того, що Росія прагне знищити українську ідентичність, – слугує потужним мобілізаційним фактором. Вимоги Кремля сприймаються як значно більша загроза, ніж тяготи війни, що зміцнює рішучість продовжувати боротьбу. Зрештою, терор, який мав би паралізувати, схоже, лише гартує український спротив, перетворюючи страх на лють, а втому – на вперте прагнення довести свою справу до переможного кінця.
Мирослав Ліскович. Київ
